Арт-терміни на «Т»
Табло
Табло — це живопис, у якому персонажі розташовані для картинного або драматичного ефекту й видаються цілком заглибленими у свої дії, зовсім не усвідомлюючи присутності глядача. Термін походить від французького tableau («картина») і в теорії мистецтва позначає композицію, яка постає перед нами як самодостатня, замкнена сцена, ніби застигла мить дії. Фігури не «грають на публіку» й не звертаються до глядача поглядом чи жестом, а поводяться так, наче четвертої стіни між картиною й тим, хто дивиться, взагалі не існує. Поняття табло розробив у XVIII столітті філософ Дені Дідро, який протиставляв правдиву заглибленість персонажів у дію штучній театральності. Пізніше історик мистецтва Майкл Фрід у працях про «поглинутість» і «театральність» показав, наскільки важливою була ця стратегія для розвитку європейського живопису від Шардена й Ґреза далі. Спорідненим є поняття «живої картини» (tableau vivant), коли живі люди застигали в позах, відтворюючи відому картину. Ідея табло вплинула також на фотографію та кіно, де режисоване, композиційно вибудуване «табло» стало окремим виразним прийомом побудови кадру.
Читати далі →
Ташизм
Тахізм (від французького tache — пляма) — термін, що описує негеометричне абстрактне мистецтво, яке розвивалося в Європі впродовж 1940-х і 1950-х років і характеризувалося спонтанним мазком, патьоками та краплями фарби, рисками, схожими на письмо. Тахізм вважають європейським відповідником американського абстрактного експресіонізму та частиною ширшого явища «ліричної абстракції» й «art informel». Течія відкидала попереднє раціональне, геометричне мистецтво на кшталт кубізму чи конструктивізму на користь інтуїтивного, жестового вияву. Серед провідних постатей — Ганс Гартунг, Жорж Матьє, Вольс і П'єр Сулаж. Тахісти прагнули, щоб сама фактура фарби та слід руху руки художника стали безпосереднім носієм емоції та несвідомого. Це наголошення на спонтанності й матеріальності поверхні згодом резонувало з пошуками повоєнної європейської абстракції, до якої долучалися й митці українського походження в діаспорі.
Читати далі →
Темпера
Темпера — це техніка живопису з використанням пігментів, зв'язаних у водорозчинній емульсії, найчастіше на основі яєчного жовтка (яєчна темпера), або в олійно-водяній емульсії з олії та цілого яйця. Змішаний з водою розчин наносять на ґрунтовану поверхню тонкими прозорими шарами; фарба швидко висихає, стаючи водостійкою, і згодом набуває приємної матової твердості. Через швидке висихання темперою неможливо розмивати кольори просто на поверхні, тому митці моделюють форму дрібними штрихами й лесуваннями, накладаючи один шар на інший. Темпера була головною технікою станкового й іконного живопису в добу пізньої античності, Візантії та європейського Середньовіччя, аж до поширення олії наприкінці XV століття. Нею писали славетні вівтарні образи раннього Відродження; майстри застосовували її на дерев'яних панелях, укритих левкасом. У візантійсько-руській і подальшій українській іконописній традиції яєчна темпера була основним матеріалом, і саме нею виконано численні ікони. У XX столітті інтерес до темпери відродився: художники цінували її чистий світлий колорит, довговічність і дисципліну техніки. Темпера й нині лишається в арсеналі іконописців та живописців, які прагнуть строгої, стійкої й прозорої барвистості.
Читати далі →
Тиснення
Тиснення (embossed) — рельєфна, піднята або заглиблена поверхня, створена внаслідок друкарських чи оздоблювальних процесів, коли матеріал (найчастіше папір) продавлюють між формою й контрформою без нанесення фарби або з нею. У результаті зображення чи текст сприймаються не лише зором, а й на дотик. У межах естампу існує окремий вид — «сліпий друк» (blind embossing), безбарвний рельєфний відбиток, який ставить під сумнів традиційну роль чорнила й акцентує на фактурі та грі світла на поверхні аркуша. У XX столітті рельєфні відбитки досліджували художники, зацікавлені в чистій формі та матеріальності, зокрема майстри мінімалізму й конструктивної абстракції. Тиснення широко застосовують і в декоративно-ужитковому мистецтві, палітурній справі, дизайні книжок, паковань та поліграфії, де воно надає виробам тактильної виразності й статусної якості. Термін також описує рельєф на шкірі, металі й тканині.
Читати далі →
Товариство мистецтв Пенвіт
Товариство мистецтв Пенвіт (Penwith Society of Arts) — об’єднання художників, засноване 1949 року в містечку Сент-Айвс у Корнуоллі (Велика Британія) митцями, які працювали переважно в абстрактному стилі. Товариство виникло внаслідок розколу в старішому Сент-Айвському товаристві художників, коли група прогресивних, орієнтованих на модернізм митців відокремилася, щоб утворити власне об’єднання. Назва походить від півострова Пенвіт — найзахіднішої частини Корнуоллу, де розташований Сент-Айвс. Серед провідних учасників були Барбара Гепворт, Бен Ніколсон, Пітер Ленйон і критик Герберт Рід, який відіграв важливу роль у становленні товариства. Сент-Айвс на той час перетворився на один із найважливіших осередків британського модерністського мистецтва: сюди приваблювали яскраве морське світло, краєвиди узбережжя й творча спільнота. Художники товариства розвивали абстрактне мистецтво, часто натхненне природними формами, ландшафтом і морем Корнуоллу. Товариство мистецтв Пенвіт стало центральною інституцією так званої Сент-Айвської школи й відіграло ключову роль у розвитку британської повоєнної абстракції. Воно існує й донині.
Читати далі →
Товариство семи і п'яти
Товариство семи і п'яти (The Seven and Five Society) — британське об'єднання художників, засноване в Лондоні 1919 року; назва відсилала до початкового складу — сім живописців і п'ять скульпторів. Спершу група була доволі консервативною й може розглядатися як британський прояв «повернення до порядку» (retour à l'ordre), що охопило європейське мистецтво після Першої світової війни. У першій декларації товариство навіть заявляло, що не прагне пропагувати «жодних химерних нових теорій». Протягом 1920-х років обличчя товариства кардинально змінилося: до нього приєдналися художники модерністського спрямування, зокрема Бен Ніколсон, який згодом очолив групу, а також Крістофер Вуд, Вінифред Ніколсон, Айвон Гітченс і скульпторка Барбара Гепворт та Генрі Мур. Під впливом Ніколсона товариство еволюціонувало до абстракції, і 1935 року відбулася перша в Британії виставка суто абстрактного мистецтва, після чого об'єднання перейменували на «7 & 5 Abstract Group». Невдовзі товариство припинило існування, але воно відіграло ключову роль у становленні британського модернізму, ставши містком між традицією та авангардом і виховавши провідних майстрів XX століття.
Читати далі →
Тон
Тон у візуальному мистецтві — це ступінь світлості або темряви кольору чи поверхні незалежно від його барвистого відтінку. Художники розрізняють колір за трьома основними властивостями: власне відтінком (hue, наприклад червоний чи синій), насиченістю та тоном (світлотою). Уміння бачити й передавати тональні відношення — одна з фундаментальних навичок рисувальника й живописця, адже саме градації світла й тіні створюють ілюзію об'єму, простору й освітлення на пласкій поверхні. Малюнок вуглиною чи графітом працює майже виключно з тоном. Систематичне вивчення тону лежить в основі академічної традиції та техніки к'яроскуро (світлотіні), яку майстерно розвинули Караваджо й Рембрандт, будуючи драматичні контрасти яскраво освітлених і затемнених ділянок. У живописі тональна єдність часто важливіша за точність кольору: приглушена, зближена гама здатна створити настрій, тоді як різкі тональні контрасти привертають увагу й організовують композицію. Розуміння тону є ключовим і для чорно-білої фотографії та графіки, де вся виразність тримається на грі відтінків сірого між чистим білим і глибоким чорним.
Читати далі →
Торцева гравюра
Торцева гравюра (різновид ксилографії, або дереворита) — техніка високого, або рельєфного, друку, за якої зображення вирізають на торцевому зрізі твердих порід дерева, найчастіше самшиту. На відміну від класичної обрізної гравюри (власне поздовжньої ксилографії), де майстер працює на боковій дошці й вибирає тло, залишаючи лінію в рельєфі, у торцевій техніці штихелем прорізають саму лінію, а неторкана поверхня дає при відбитку насичений чорний тон. Щільна однорідна структура торцевого зрізу дозволяє домогтися надзвичайно тонких, чітких ліній і багатої тональної градації, тому техніка стала ідеальною для детальної репродукції. Її вдосконалив і поширив наприкінці XVIII століття англійський гравер Томас Б'юїк, чиї природознавчі ілюстрації задали взірець, після чого дереворит став основним засобом книжкової та журнальної ілюстрації впродовж усього XIX століття. В українському мистецтві традиція гравюри на дереві сягає друкарень XVII століття, передусім майстерні Києво-Печерської лаври, де працювали Ілля та Никодим Зубрицький (поряд із ними в Лаврі працював майстер гравюри на міді Леонтій Тарасевич). У XX столітті блискучу школу української ксилографії створили Василь Касіян, Іван Падалка, Володимир Заузе та майстри бойчукістського кола, які поєднали народну традицію з модерною графічною мовою.
Читати далі →
Точка сходу
Точка сходу (точка сходження) — у системі лінійної перспективи це точка, у якій віддалені паралельні лінії, що сприймаються в перспективі, здаються збіжними. Хоча в реальному тривимірному просторі такі лінії ніколи не перетинаються, на площині картини вони немовби сходяться в спільній точці, зазвичай розташованій на лінії обрію, чим і створюється переконливе враження глибини та відстані. У найпростішій, одноточковій перспективі всі лінії, спрямовані в глиб простору, сходяться до єдиної центральної точки сходу; у двоточковій перспективі, застосовуваній для зображення предметів під кутом, використовують дві точки сходу на обрії; складніші побудови передбачають три й більше точок. Поняття точки сходу є наріжним для математичної теорії перспективи, розробленої в ренесансній Італії Брунеллескі й Альберті. Правильне розташування точки сходу визначає точку зору й напрям погляду в картині. Це поняття лишається фундаментальним у живописі, рисунку, архітектурному кресленні й будь-якому реалістичному зображенні простору.
Читати далі →
Трансавангард
Трансавангардизм (Transavanguardia) — італійська неоекспресіоністська група, що виникла наприкінці 1970-х років і стала одним з ключових проявів повернення до живопису після панування концептуального й мінімалістичного мистецтва. Термін запровадив критик Акілле Боніто Оліва, який об'єднав під ним художників Сандро Кіа, Франческо Клементе, Енцо Куккі, Мімо Паладіно та Ніколу Де Марію. Трансавангард відкидав ідею лінійного «прогресу» модернізму й проголошував свободу вільно черпати з історії мистецтва, міфології, регіональних традицій та особистих образів. Роботи вирізнялися насиченим кольором, фігуративністю, експресивним мазком і відвертою чуттєвістю. Разом із німецькими «новими дикими» та американським неоекспресіонізмом рух ознаменував живописний ренесанс 1980-х. Його утвердження права митця на пам'ять, емоцію та еклектичне цитування виявилося співзвучним постмодерній добі, зокрема пошукам нової фігуративності у Східній Європі та Україні.
Читати далі →
Трипілля
Трипільська культура (5500–2750 до н. е.) — одна з найдавніших землеробських цивілізацій Європи, названа за селом Трипілля під Києвом, де її наприкінці XIX століття дослідив археолог Вікентій Хвойка. Разом зі спорідненою культурою Кукутень на території Румунії вона охоплювала терени сучасної України та Молдови й досягла разючого рівня осілого життя. Головним феноменом культури стали протоміста — велетенські поселення-гіганти на Черкащині та Кіровоградщині (Майданецьке, Тальянки, Небелівка), що налічували тисячі жител, розпланованих концентричними колами навколо порожнього центру. Домівки будували з дерева й обмазаної глини, часто двоповерхові, з відкритими вогнищами та жертовниками; зужиті поселення ритуально спалювали, лишаючи археологам обпалену «площадку». Найвиразніша спадщина трипільців — мальована кераміка: тонкостінний посуд, вкритий спіралями, меандрами, «біноклевидними» ритуальними посудинами й символікою родючості, виконаною білою, червоною та чорною фарбами у спеціальних горнах. Не менш відома дрібна пластика — глиняні жіночі статуетки, пов'язані з культом Великої Матері, а також мініатюрні моделі осель і глиняні фігурки биків. Орнаментика мислилася як космологічна модель світу з поділом на небесні та земні яруси, зі знаками сонця, води й засіяного поля. Господарство поєднувало рільництво, скотарство, ткацтво й розвинене гончарство, тоді як металургія міді була ще зародковою. Занепад культури наприкінці IV тисячоліття пов'язують із кліматичними змінами та тиском степових скотарських спільнот. Для української культурної пам'яті Трипілля стало символом глибокої автохтонності, а його багаті збірки (зокрема колекція «Платар») донині живлять національну декоративну традицію та мистецькі рефлексії.
Читати далі →
Триптих
Триптих — художній твір, що складається з трьох панелей або частин, зазвичай об'єднаних спільною темою чи композицією. Центральна панель здебільшого є найбільшою, а дві бічні (стулки) можуть складатися до неї, захищаючи головне зображення. Форма походить із раннього християнського та середньовічного мистецтва, де триптихи слугували вівтарними образами (олтарями) для церков і приватних молитовень. Три частини часто символізували Трійцю або дозволяли розгортати наратив у послідовності сцен. У добу Відродження та північного Ренесансу триптих досяг розквіту в майстрів, як-от Ганс Мемлінг чи Ієронім Босх, чий «Сад земних насолод» є славетним прикладом. У сакральному мистецтві України традиція складчастих образів також була поширеною в іконописі та оформленні іконостасів. У XX столітті митці, зокрема Френсіс Бекон, відродили триптих як світську форму, використовуючи три панелі для психологічної напруги та зіставлення образів. Сьогодні термін застосовують і до фотографії, відео та інсталяцій, де потрійна структура організовує сприйняття глядача.
Читати далі →
Тромплей
Тромплей (з французького trompe-l'œil — «обманює око») — живописна техніка, що створює настільки переконливу ілюзію реального об'єкта чи сцени, аби глядач хоча б на мить сприйняв зображене за справжню річ. Досягається це майстерним застосуванням перспективи, точного світлотіньового моделювання, натуральних масштабів і ретельно відтвореної фактури поверхонь. Тромплей часто зображає предмети в неглибокому просторі — розвішані листи, монети, скляні дверцята шафи, комах на стіні, — тобто те, що легко сприйняти за дійсність. Витоки прийому сягають античності, а розквіту він набув у європейському мистецтві бароко та у голландському натюрморті XVII століття, де майстри створювали ілюзорні ніші, полиці й дошки для листів. Тромплей тісно пов'язаний із поняттями ілюзіонізму та натюрморту-обманки. Хоча його часто сприймають як віртуозну гру, він порушує глибокі питання про природу зору, реальності й самого мистецтва, чим і привертав художників від Відродження до сьогодення.
Читати далі →
Тропікалія
Тропікалія (Tropicália) — назва, що позначає вибух культурної творчості в Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу 1968 року, коли військовий режим Бразилії посилював свою владу. Рух охопив музику, візуальне мистецтво, театр, кіно й поезію, поєднуючи місцеву бразильську культуру з міжнародними авангардними та поп-впливами в дусі радикального «культурного канібалізму». У музиці його уособлювали Каетану Велозу, Жілберту Жіл, гурт Os Mutantes; сама назва походить від інсталяції художника Еліо Ойтісіки «Tropicália» (1967) — лабіринту з піску, рослин і телевізора, що іронічно обігравав стереотипний образ тропічного раю. Мистецтво тропікалії було водночас святковим і критичним, воно висміювало як провінційність, так і сліпе наслідування чужих зразків, а його опозиційність призвела до переслідувань і вигнання лідерів. Для українського глядача цей досвід цінний як приклад того, як мистецтво під тиском авторитарної влади віднаходить мову спротиву через іронію, гібридність та святкову енергію.
Читати далі →
