Арт-терміни на «Х»
Хай-Ред Центр
Hi-Red Center (Хай-Ред Центр) — короткочасний радикальний арт-колектив, що виник у повоєнній Японії й був активним у 1963–1964 роках. Групу заснували троє художників — Дзіро Такамацу, Ґемпей Акасеґава та Нацуюкі Наканісі; сама назва є грою слів, побудованою на перших ієрогліфах їхніх прізвищ (у японській мові вони пов’язані зі словами «високий», «червоний» і «центр»). Колектив працював у сфері перформансу, гепенінгу та концептуальних акцій, руйнуючи межу між мистецтвом і повсякденним життям. Найвідомішими їхніми акціями стали провокативні вуличні виступи в Токіо, зокрема так званий «Ритуал прибирання» 1964 року, під час якого учасники в білих халатах демонстративно вимивали й дезінфікували тротуари в діловому центрі міста — іронічний коментар до одержимості чистотою й порядком під час Токійської олімпіади. Hi-Red Center діяв у контексті японського авангарду 1960-х років, спорідненого з міжнародними рухами флюксус і неодада. Попри дуже стислий термін існування, група справила помітний вплив на розвиток японського концептуального мистецтва й перформансу.
Читати далі →
Хакні Флешери
«Hackney Flashers» (Хакні Флешерс) — жіночий художній колектив, активний у Великій Британії з 1974 по 1980 рік. Більшість учасниць були фотографками, які визначали себе як соціалістки й феміністки й прагнули поєднати документальну фотографію з політичним аналізом. Колектив працював у лондонському районі Гекні, досліджуючи становище жінок у сфері праці, домашнього господарства й догляду за дітьми. Найвідоміші їхні проєкти — виставки «Women and Work» (1975) та «Who's Holding the Baby?» (1978), у яких фотографію поєднували з текстами, статистикою, монтажем і сатиричним колажем, щоб викрити невидиму й неоплачувану жіночу працю та брак доступних дитячих садків. Учасниці свідомо відмовлялися від індивідуального авторства на користь колективної, критичної практики. «Hackney Flashers» стали помітним прикладом феміністичного документального й агітаційного мистецтва 1970-х років, що використовувало фотографію як інструмент соціальної свідомості й активізму.
Читати далі →
Хартумська школа
Хартумська школа (Khartoum School) — модерністський художній рух, що виник у Судані близько 1960 року й прагнув виробити новий візуальний словник для відображення унікальної ідентичності новоствореної незалежної нації після здобуття країною незалежності 1956 року. Рух зосереджувався навколо коледжу образотворчого та прикладного мистецтва в Хартумі, а його провідними постатями були художники Ібрагім ель-Салахі, Ахмед Шибрайн і Камала Ібрагім Ісхаг. Митці школи прагнули поєднати впливи західного модернізму з місцевими джерелами — арабською каліграфією, ісламським орнаментом, африканськими мотивами й традиціями матеріальної культури Судану. Центральним для їхньої естетики стало поняття «хуруфія» — творче використання арабських літер і каліграфічних знаків як пластичних, майже абстрактних елементів композиції. У такий спосіб художники намагалися відобразити подвійну — африканську й арабо-ісламську — спадщину суданської культури й утвердити самобутнє постколоніальне мистецтво. Ібрагім ель-Салахі згодом набув міжнародного визнання як один із найвизначніших майстрів африканського модернізму. Хартумська школа посідає важливе місце в історії сучасного африканського й арабського мистецтва.
Читати далі →
Хепенінг
Хеппенінг — театралізована подія, створена художниками спочатку в Америці наприкінці 1950-х та на початку 1960-х років, що поєднувала елементи образотворчого мистецтва, театру, музики й повсякденного життя в незапланованому або частково імпровізованому дійстві. На відміну від традиційної вистави, хеппенінг зазвичай не мав чіткого сюжету, сцени й поділу на акторів і глядачів: учасники часто ставали співтворцями події, залучалися до дій, руху й безпосереднього переживання. Термін увів і закріпив американський художник Аллан Капроу, який 1959 року влаштував у нью-йоркській галереї подію під назвою «18 хеппенінгів у 6 частинах». Витоки жанру сягають дадаїзму, ідей композитора Джона Кейджа про випадковість і повсякденний звук, а також дії живопису. Хеппенінги наголошували на процесі, тілесності, миттєвості й неповторності досвіду, а не на створенні тривкого об'єкта, тож вони споріднені з ефемерним мистецтвом. Цей жанр був тісно пов'язаний із рухом Флюксус і став важливим попередником перформансу як самостійної мистецької форми. Хеппенінг радикально розширив межі мистецтва, стерши грань між твором і життям та між митцем і публікою.
Читати далі →
Художники війни
Художники війни — митці, які фіксують війну засобами мистецтва: від офіційних державних програм замовлення (Британія запровадила таку у 1916 році й відновила у 1939-му) до самостійної практики художників, які працюють у власній країні під час бойових дій. В Україні від 2014 року, а надто після повномасштабного вторгнення 2022-го, ця роль стала масовою: художники документують, свідчать і збирають кошти на оборону, а частина з них воює.
Читати далі →
Художники дії
Художники дії (екшн-пейнтери) — митці, які працювали з 1940-х до початку 1960-х років і чий підхід до живопису підкреслював сам акт творення як невід'ємну частину завершеної роботи. Замість того щоб ретельно планувати композицію, вони наносили фарбу краплями, бризками, ляпками й енергійними жестовими мазками, часто розкладаючи полотно на підлозі й рухаючись навколо нього. Слід кожного руху тіла фіксувався на поверхні, перетворюючи картину на запис фізичної дії та психічного стану художника. Термін «живопис дії» ввів у обіг критик Гарольд Розенберг у есе 1952 року, протиставивши цей підхід традиційному уявленню про картину як зображення. Найвідомішим представником є Джексон Поллок з його техніками розливання й розбризкування; до кола художників дії відносять також Віллема де Кунінга, Франца Клайна й інших майстрів у межах ширшого руху абстрактного експресіонізму. Ідея, що полотно є «ареною для дії», а не простором для відтворення, глибоко вплинула на подальший розвиток перформансу, гепенінгу та процесуального мистецтва.
Читати далі →
Художники кухонної раковини
Художники кухонної раковини (Kitchen Sink painters) — група британських митців, які працювали в 1950-х роках і зображували звичайних людей у сценах повсякденного, часто вбогого й непривабливого життя. Термін уперше вжив критик Девід Сильвестр як назву статті в журналі Encounter (грудень 1954), натякаючи на картини Джона Бретбі із зображенням кухонної раковини; він іронічно вказує на прагнення художників показувати найбуденніші, найприземленіші аспекти побуту робітничого класу — захаращені кухні, тісні квартири, брудний посуд і предмети щоденного вжитку. До групи належали Джон Бретбі, Джек Сміт, Едвард Мідлдич і Дерек Ґрівз, яких критик Девід Сильвестр об’єднав під цим означенням у середині 1950-х років. Їхній стиль вирізнявся густими, енергійними мазками, приглушеною палітрою й підкресленою соціальною спрямованістю. Рух був частиною ширшої тенденції в британській культурі повоєнного десятиліття — так званого «соціального реалізму» та літератури «сердитих молодих людей», що зверталися до тем класу, буденності й соціальної нерівності. Творчість художників кухонної раковини протиставлялася як абстракції, так і салонному естетизму й репрезентувала британське мистецтво на Венеційській бієнале 1956 року. Згодом деякі учасники, зокрема Бретбі, відійшли від цієї манери.
Читати далі →
