Новини Виставок

Порівняння двох мов про один район: світлина фіксує мить, шпалера — місяці роботи.

Дати обрані навмисно: роботу задумано дивитись, коли за вікном те саме, що на стіні.

Різниця лише в напрямку утоку — звідси відчуття, що світло падає згори.

Кора дає теплий сіро-коричневий, який не провалюється в чорноту під галерейним світлом.

Дахи, комини й небо: уся робота тримається на семи відтінках одного барвника.

Щільність, склад пряжі й спосіб фарбування — дані, які раніше лишались у майстернях.

Кожен розрахований на шість людей: більше верстатів у залі не помістилось.

Це не традиція, а вибір: покупна пряжа дає рівний колір, якого композиції не потребують.

Її показують як точку відліку: техніка не змінилась, змінилось ставлення до фактури.

Від класичної гладкої шпалери до робіт, де вовна поєднана з металевою ниткою.

Зрізання готової шпалери з верстата — момент, який зазвичай відбувається в майстерні наодинці.

Найбільша робота має два з половиною метри — під нижчою стелею вона читалася б інакше.

Їх повісили на розтяжках посеред залу, тож видно вузли й переходи ниток.

Перший експонат — сама основа без жодного ряду утоку: точка, з якої починається будь-яка шпалера.

По краях полотна видно натягнуті нитки — те, що зазвичай ховають під підгином.

Тридцять мотків у скляних банках — видно, скільки відтінків дає одна рослина за різної витримки.

Рішення галереї: фактура вовни зникає під склом, а саме вона тут несе половину змісту.

Рослинні барвники не дають чистого зеленого — його набирають нашаруванням синього по жовтому.

Корінь визріває три роки; з одного куща виходить пряжі на половину шпалери.

Вільхова кора, дубове листя й марена дають від сірого до червоного без жодного синтетичного барвника.