Рококо

Рококо — це художня мова вишуканої легкості, гри й насолоди, що постала на початку XVIII століття як камерна, інтимна відповідь на урочисту пишноту бароко. Його ядрова ідея — обернути мистецтво на джерело витонченої втіхи, оспівати любов, флірт, розкіш і швидкоплинну радість буття. Формально рококо вирізняється асиметрією, примхливими текучими лініями, мотивом мушлі (рокайль), рослинними завитками й дзеркальними відблисками. Колорит будується на ніжних пастельних тонах — блакитному, рожевому, перлинно-сірому, кремовому й золотавому. Композиція часто динамічна, але позбавлена патетики, натомість грайлива та легка. Мотиви — галантні свята, пасторалі, будуарні сцени, амури, античні богині кохання. Технічно живопис тяжіє до легкого, майже ескізного мазка, прозорості й ажурності. Рококо органічно поєдналося з декоративним мистецтвом, інтер'єром, порцеляною та меблями. Провідними майстрами стали французи Антуан Ватто, творець меланхолійних «галантних свят», Франсуа Буше з чуттєвими міфологічними сценами та Жан-Оноре Фраґонар з іскристими «Гойдалкою» й любовними сюжетами. У портреті вишуканість рококо втілила Елізабет Віже-Лебрен. Батьківщиною напряму став Париж доби Регентства, звідки він поширився дворами Німеччини, Австрії та інших країн. У сакральному мистецтві рококо породило легкі, світлі баварські церкви з ажурним ліпленням і золотом. Джованні Баттіста Тьєполо переніс грайливу невагомість у монументальний плафонний живопис Венеції та Вюрцбурга. Напрям панував при європейських дворах до утвердження суворого класицизму. Сьогодні рококо цінують за декоративну віртуозність, елегантність та гедоністичну чуттєвість образів.