Бароко

Бароко — це художня мова кінця XVI — середини XVIII століття, побудована на пафосі руху, контрасту й емоційного захоплення глядача. На противагу врівноваженому спокою Ренесансу бароко прагне вразити, схвилювати, залучити до дії, тож його твори сповнені драматичної напруги та театральності. Характерними ознаками є динамічна діагональна композиція, різкі протиставлення світла й тіні (техніка кʼяроскуро та тенеброзо), багатство фактур, насичений колорит і майже скульптурна пластика форм. Барокові майстри полюбляли розгорнуті багатофігурні сцени, ілюзіоністичні розписи стель, що ніби відкривають небо, пишні драперії та передачу миті найвищого емоційного напруження. У живописі стиль представляють Караваджо з його різким світлом, Пітер Пауль Рубенс із бурхливою тілесністю, Дієго Веласкес і Рембрандт, який довів гру світла до психологічної глибини. В Україні розвинулося самобутнє «козацьке бароко», що поєднало західноєвропейські форми з місцевою традицією: це архітектура доби гетьмана Івана Мазепи, іконопис, гравюра та славнозвісні ілюстровані стародруки Києво-Печерської лаври. Український портрет-парсуна та багатоярусні різьблені іконостаси, вкриті позолотою й буйним рослинним декором, також належать до цієї доби. Бароко тісно повʼязане з добою Контрреформації, коли Церква свідомо використовувала мистецтво як засіб емоційного впливу й переконання вірян. Тому в барокових вівтарях, скульптурі й розписах чуттєве й духовне зливаються в єдиному пориві екстазу. Бароко стало стилем, у якому візуальна пишнота слугувала духовному піднесенню та утвердженню, а його виражальні засоби донині живлять уявлення про урочистість і драматизм у мистецтві.