Петриківський розпис

Петриківський розпис постав із настінного малювання: хати розписували наново кілька разів на рік, до великих свят. На початку XX століття майстрині почали переносити цей розпис на папір і продавати «мальовки». 1913 року Дмитро Яворницький замовив художниці Євгенії Евенбах копії фрагментів стінопису — це перша офіційна фіксація традиції. Засновницею петриківського стилю вважають Тетяну Пату; серед майстринь раннього періоду — Надія Білокінь та Ярина Пилипенко.

Композиція зазвичай асиметрична, з гнучкими лініями. Основні мотиви — квіти та їхні похідні (листок, «цибулька», пуп'янок, калина), рідше птахи — півень, зозуля, фантастичні птахи. Розрізняють орнаментальний (лише рослинний) і сюжетний різновиди. Малюють саморобним пензлем із котячої шерсті — «кошачкою», стеблиною рогозу, пальцем; круглі ягоди відтискають «квачиком». Спершу користувалися рослинними барвниками на яєчному жовтку, згодом аніліновими фарбами; традиційна гама — жовтий, червоний, синій, зелений на білому тлі. Чорне тло пов'язане з фабричним підлаковим розписом на дереві, який розвинувся в другій половині XX століття.

У 1936–1941 роках діяла Петриківська школа декоративного малювання; 1958 року відкрито цех підлакового розпису (згодом фабрика «Дружба», від 1989-го — «Петриківський розпис», припинила роботу 2004 року) та дитячу художню школу. Нині традицію підтримує Центр народного мистецтва «Петриківка».

Розпис внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (2012) під назвою «Петриківський розпис – українське декоративно-орнаментальне малярство ХІХ–ХХІ ст.». 2013 року елемент «Петриківський декоративний розпис як феномен українського орнаментального народного мистецтва» включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО — першим з України. Петриківський розпис — це конкретна локальна традиція, а не загальна назва будь-якого українського квіткового розпису.