Неоконкретизм

Неоконкретизм — відгалуження бразильського руху конкретного мистецтва, що постало наприкінці 1950-х років у Ріо-де-Жанейро як заклик повернути в суворо геометричну абстракцію більше чуттєвості, кольору, поетичності й людського виміру. У 1959 році група митців оприлюднила «Неоконкретний маніфест», написаний переважно критиком і поетом Ферейрою Ґулларом, у якому вони відкидали механістичний, раціоналістичний догматизм конкретного мистецтва й наголошували на живому, тілесному сприйнятті твору. Провідними постатями руху стали Ліжія Кларк та Еліо Ойтісіка. Кларк створювала «Бішус» — складані металеві об'єкти-«звірята», якими глядач міг маніпулювати, а Ойтісіка розробляв кольорові просторові конструкції та згодом «Паранголес» — накидки-костюми для носіння й танцю. Неоконкретизм зруйнував межу між твором і глядачем, перетворивши мистецтво на інтерактивний, сенсорний і навіть перформативний досвід. Рух проіснував недовго, до початку 1960-х, але справив величезний вплив на подальше латиноамериканське й світове мистецтво, передбачивши партисипативні та тілесні практики пізнішого концептуалізму.