Моно-ха

Моно-ха (яп. «школа речей») — новаторський художній рух, що виник у Токіо в середині 1960-х і на початку 1970-х років. Замість створення традиційних репрезентативних творів його художники досліджували самі матеріали — камінь, сталь, скло, дерево, воду, ґрунт, папір — та їхні природні властивості, взаємодію й розташування в просторі. Митці моно-ха зводили втручання до мінімуму, лишаючи речі якомога ближчими до їхнього природного стану й наголошуючи на відносинах між елементами, а не на самих об'єктах. Провідною постаттю руху був Лі У-Фан, теоретик і художник корейського походження, який у своїх текстах спирався на феноменологію та східну філософію. Серед інших учасників — Нобуо Секіне, чия робота «Фаза — Мати-Земля» (1968), велетенський циліндр із ущільненої землі поряд із виритою ямою тієї ж форми, вважається знаковою для руху, а також Кішіо Суґа й Сусуму Кошимідзу. Моно-ха перегукується з мінімалізмом та ленд-артом, але вирізняється особливою увагою до пустоти, тлінності й споглядальності, укоріненій в азійській естетичній традиції.