Інституційна критика

Інституційна критика (Institutional critique) — це художня практика, що полягає в критичному аналізі та викритті самих інституцій мистецтва — передусім музею та галереї — засобами самого мистецтва. Художники, які працюють у цьому руслі, ставлять під сумнів удавану нейтральність музейного простору, розкриваючи економічні, політичні та ідеологічні інтереси, що стоять за формуванням колекцій, кураторськими рішеннями, джерелами фінансування й механізмами надання творам легітимності та цінності. Інституційна критика сформувалася наприкінці 1960-х і в 1970-х роках як частина концептуального мистецтва. Її піонерами вважають таких художників, як Ганс Хааке, Марсель Бродтерс, Даніель Бюрен і Майкл Ашер. Хааке, зокрема, створював роботи, що оприлюднювали приховані зв'язки між музейними спонсорами та сумнівними економічними чи політичними структурами. Друга хвиля інституційної критики в 1980–1990-х роках, представлена такими митцями, як Андреа Фрейзер і Фред Вілсон, розширила фокус, звертаючись до питань класу, раси й гендеру в музейних практиках. Парадоксально, що інституційна критика сама згодом була абсорбована інституціями, які нею критикувалися. Попри це, вона лишається важливим інструментом рефлексії над владою, репрезентацією та роллю мистецьких установ у суспільстві.