Гіперреалізм — напрям у живопису та скульптурі, що виник наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років у США й Європі як розвиток фотореалізму та реакція на панування абстракції й концептуалізму. Його естетика будується на скрупульозному, майже маніакальному відтворенні видимої реальності, опосередкованої фотографією: художник свідомо працює з фотознімком як джерелом, переносячи на полотно не саму натуру, а її оптичний образ. Формальні ознаки — гранична деталізація, бездоганно гладка фактура без слідів мазка, точна передача відблисків, віддзеркалень, фактур скла, металу, хрому й шкіри, часто укрупнений масштаб і фронтальна композиція. На відміну від наївної ілюзорності, гіперреалізм рефлексує саму природу зображення в добу медіа, підкреслюючи штучність, холодну відстороненість погляду камери. Технічно художники застосовують аерограф, проєкцію слайда на полотно та сітку для точного переносу, домагаючись анонімної, «безрукої» поверхні; піонером напряму вважають Малколма Морлі, а Одрі Флек внесла в нього насичений натюрморт-vanitas. Нерідко гіперреалізм навіть загострює фактури понад можливості самого знімка, створюючи ефект надмірної, майже галюцинаторної чіткості. Класики руху — Чак Клоуз із монументальними портретами, Річард Естес із дзеркальними міськими вітринами, Роберт Бехтл, Ральф Ґоінгс, а в скульптурі — Дуейн Хенсон і Джон де Андреа з разюче правдоподібними фігурами людей. Сучасна фаза, гіперреалізм XXI століття, розвиває тіло, шкіру й портрет із мікроскопічною точністю (Готфрід Гельнвайн, скульптор Рон Мюек). Напрям вимагає віртуозної технічної майстерності й водночас ставить філософське питання про межу між реальністю та її копією, про правду зображення в суспільстві, наскрізь пронизаному фотографією та екраном.
Гіперреалізм — напрям у живопису та скульптурі, що виник наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років у США й Європі як розвиток фотореалізму та реакція на панування абстракції й концептуалізму. Його естетика будується на скрупульозному, майже маніакальному відтворенні видимої реальності, опосередкованої фотографією: художник свідомо працює з фотознімком як джерелом, переносячи на полотно не саму натуру, а її оптичний образ. Формальні ознаки — гранична деталізація, бездоганно гладка фактура без слідів мазка, точна передача відблисків, віддзеркалень, фактур скла, металу, хрому й шкіри, часто укрупнений масштаб і фронтальна композиція. На відміну від наївної ілюзорності, гіперреалізм рефлексує саму природу зображення в добу медіа, підкреслюючи штучність, холодну відстороненість погляду камери. Технічно художники застосовують аерограф, проєкцію слайда на полотно та сітку для точного переносу, домагаючись анонімної, «безрукої» поверхні; піонером напряму вважають Малколма Морлі, а Одрі Флек внесла в нього насичений натюрморт-vanitas. Нерідко гіперреалізм навіть загострює фактури понад можливості самого знімка, створюючи ефект надмірної, майже галюцинаторної чіткості. Класики руху — Чак Клоуз із монументальними портретами, Річард Естес із дзеркальними міськими вітринами, Роберт Бехтл, Ральф Ґоінгс, а в скульптурі — Дуейн Хенсон і Джон де Андреа з разюче правдоподібними фігурами людей. Сучасна фаза, гіперреалізм XXI століття, розвиває тіло, шкіру й портрет із мікроскопічною точністю (Готфрід Гельнвайн, скульптор Рон Мюек). Напрям вимагає віртуозної технічної майстерності й водночас ставить філософське питання про межу між реальністю та її копією, про правду зображення в суспільстві, наскрізь пронизаному фотографією та екраном. Сучасний приклад — «Creasy News» Парімала Ваґели (акрил на льоні): зімʼяті газетні шпальти виписано до найдрібнішого шрифту.
