Німецький експресіонізм

Німецький експресіонізм — стильовий рух початку двадцятого століття, у якому зображення реальності свідомо спотворювалося задля вираження внутрішніх почуттів, ідей та духовних станів художника. На противагу натуралізмові й імпресіонізмові, що прагнули відтворити побачене, експресіоністи прагнули передати пережите: тривогу, відчуженість, екстаз, критику суспільства. Для цього вони вдавалися до різких, часто дисгармонійних кольорів, деформованих форм, гострих кутів та енергійних, брутальних мазків. Рух розвивався передусім у двох осередках: дрезденська група «Міст» на чолі з Ернстом Людвігом Кірхнером, Еріхом Геккелем і Карлом Шмідт-Ротлуфом, яка тяжіла до примітивізму та гострої, чуттєвої образності, і мюнхенський «Синій вершник», більш ліричний і духовний. Важливими постатями були також Еміль Нольде, Макс Пехштайн та Оскар Кокошка. Німецький експресіонізм охопив не лише живопис і графіку, а й гравюру на дереві, скульптуру, літературу, театр і кінематограф. Він відображав кризу європейської свідомості напередодні та після Першої світової війни й став одним із наріжних напрямів модернізму, суттєво вплинувши на подальший розвиток мистецтва XX століття.